Я кохала його все своє життя скільки пам’ятаю себе скільки ношу в своєму серці це світле почуття. Ми знайомі з ним з самого дитинства, ми росли разом, раділи разом, посміхались сонечку, мріяли про щасливе майбутнє і я ні разу за весь це час не сказала йому про свої почуття. Потім він поїхав навчатись в інше місто, я дуже сумувала, потім зрозуміла що потрібно вчитись жити без нього. Я знайомилася з новими людьми, зустрічалася з різними хлопцями, потроху почала його забувати, потім вступила до університету, познайомилася з іншими, абсолютно іншими людьми і життя стало налагоджуватися. Пройшло трохи часу і він повернувся додому, ми зустрілись і я зрозуміла що мої почуття не згасли я ще досі до смерті кохаю його, але сказати про це все ж, не вистачило сил. Минав час і ми все так само, просто дружили, просто посміхались. Одного разу він запросив мене прогулятись, сказав що є важлива розмова, я дуже зраділа, це було наче сонце серед грозового неба, навертались сльози. Я вже уявляла як він скаже що кохає мене, як я впаду в його гарячі обійми відчую скажене биття його серця, подивлюсь у його сині наче небо очі, так я дійсно його кохаю після усього що про нього знаю, після всіх його дівчат я його просто кохаю. У всьому цьому потоці почуттів я просто втратила плин часу, не пам’ятаю як вибігла з дому і як дісталась нашого з ним «місця», так саме так у нас було особливе місце зустрічей. На виїзді з міста був закинутий будинок, серед саду, у ньому не було даху вікон, дверей лише стіни змуровані з червоної цегли, поміж густим віттям садових дерев його було нереально, розгледіти, ми знайшли його зовсім випадково ще напевно коли я була в шостому класі, ми ховались від грози. Про це місце не знав ніхто у нього ніби була особлива аура, там не було сміття як у більшості закинутих будинках. Я прийшла раніше за нього присіла на низько-ростучій гілці яблуні, було літо яблука запалювались, приємний аромат огортав сад. Нарешті він приїхав, я вже не в силах була почути що він мені скаже, я просто хотіла бути з ним навіки…… Навіки….у мить коли я відкрила очі, час ніби зупинився, все перестало існувати, зник п’янкий аромат саду, спів птахів і ледь чутний шум шосе. Переді мною стояв він за руку він тримав дівчину, я її пам’ятала це його одногрупниця, на першому курсі в університеті вони навіть зустрічалися, тоді в пориві усіх цих емоцій він став першим її чоловіком. Мене вбивало дике почуття страху в середині, навіщо він її сюди привів. В цей момент прозвучали смертельні для мене слова… «сонечко знайомся, це Маша, моя наречена»… Просто постріл в спину, як це можливо, я злегка лишень пам’ятаю як моє обличчя перекосилося від вимушеної посмішки як я крізь зуби проговорила вітаю і втекла. Далі все як у тумані, лише потім мама розповіла, що я прийшла додому в сльозах впала на ліжко і заснула, а коли прокинулась у мене була висока температура, я біля місяця провалялася в лікарні. З того дня …про нього.. не було нічого чути, в лікарню він не приходив, не дзвонив, не писав… Одного разу я все ж зустріла його на вулиці, він зовсім не змінився хіба що змужнів, подорослішав…мої почуття не зникли, біль лише вщух, я не знала що йому сказати, як почати розмову пам’ятаю що сказала «Привіт», а потім почула його слова, жахливим розлюченим тоном, якого я ще ніколи від нього не чула. « Ти в лікарні, через мене лежала, через мої слова, адже так?! Ти кохаєш мене, я це знаю, чому ж скажи чому ти весь цей час мовчала?! Чому ти і зараз мовчиш?! Ти мене навіть зненавидіти не змогла, ти ще й досі так само віддано мене кохає… я знаю. Я теж тебе кохаю, і завжди кохав, але боявся тобі сказати думав ти розізлишся і втечеш, я боявся знищити наші дружні відносини, боявся тебе втратити, я старався тебе забути, я шлявся з різними дівчатами які навіть рідко коли мені подобалися…тепер от добігався Маша вагітна, ми одружуємося. Скажи чому ну чому ми не зізнались один одному?! Та це вже не важливо ти от що мені зараз скажи…мені досить лише одного слова, якщо ти захочеш я покину Машу і ми будемо разом…лише скажи.» Не можу пояснити чому я відповіла тоді так, але зараз я розумію що не змінила б своє рішення. « Ні не варто, успіху вам у сімейному житті»…