На жаль, часом буває сумно і нема близько того хто б міг зрозуміти. Поруч лиш стіни, в голові думки без сенсу,а в душі пустка.. і тіні, тіні страхів,що все-таки поруч нікого й не буде. Не буде радості,болю,сміху,плачу, зітхання, дотику. Буде пустка. Тисячі поглядів, обійм… очі не бачать болю. Його бачить душа, а коли вона пуста, то яка вигода? Океан,океан цілий. І інколи один крок вирішує все. Можливо навіть частіше ніж довго обдумувані плани. Людина завжди надіється, навіть коли каже,що їй байдуже. Просто хоче,щоб хтось ту надію воскресив. Душа хоче. Бо тілу байдуже, хоча воно й важливе. Оболонка, завдяки якій знаємо все що оточує.. буває що краще не знати. Не знати що хтось може так міцно обіймати а потім з легкістю відпустити. Та буває що тіло все ж важливе досить. Коли хтось лиш положить руку на плече і відразу легше, вільніше дихати.. любити легше.. на жаль, одне слово міняє все,що так довго будуєш. Один невірний рух.. тому треба прощати. Помилку, яку здійснило не серце. Тому що воно завжди хоче добра. Важко йому відмовляти, коли так хочеться іншого життя…